КРАЇНА МРІЙ ОЛЕГА СКРИПКИ

Поделись с подружками :
Українець до глибини душі, улюбленець сотень тисяч людей, енерджайзер, який не просто дарує гарний настрій, а й змушує замислюватися над найголовнішими речами у житті. Можна ще довго перелічувати чесноти сьогоднішнього співрозмовника головного редактора журналу «Натали» Ірини Трухачової, але нащо, коли його ім’я само каже за себе.

Олеже, коли бачиш, з якою енергією ви віддаєте себе на концертах, неможливо повірити, що ви нещодавно відсвяткували 55-річний ювілей. Ви завжди такий запальний?
На рок-сцену я прийшов з театраль- ної, тому люблю працювати над образами. Таким чином і народився образ симпатичного романтичного хлопця з якогось українського містечка, який співає, прагне до краси і бажає сягнути небес. Можна сказати, що я цей образ граю. Напевно, в мені десь всередині захований такий собі живчик, але у побуті я спокійний і абсолютно не імпульсивний. Я не є лідером і душею компанії у повсякденному житті. Коли збирається аудиторія в кілька сотень чи тисяч, я знаю, що цим людям сказати, а коли десяток в приваті, я гублюся. Я починав з образу хлопця в спортивних штанях і з баяном, а насправді я естет, який обожнює театр, Шекспіра, класичну музику – моїм улюбленим композитором завжди був Бетховен, – джаз і витончену кухню. Зараз ця сторона моєї натури теж почала виходити на публіку. Цей новий для людей Олег Скрипка менше схожий на мій сценічний образ, але це вже мої головні смаки і уподобання. Звучить досить дивно, але пригадайте історію містера Хайда і доктора Джекіла – у кожному з нас живуть різні сутності.

Ви народилися в Таджикистані, дорослішали у Мурманську, потім поїхали у Францію і там не лише заспівали, а й заговорили українською. Власне, що для вас означає українська мова?
До Франції я потрапив у часи СРСР, це був світ, про який ми чули, але мало уявляли. Там я для себе відкрив, що таке насправді Франція, французи і як вони шанують свою культуру, історію, мову. Це є ґрунтом, на якому вони будують своє життя. Я був вражений. Іноземці часто не розуміють, чим наші туристи відрізняються від
росіян, якщо вони розмовляють тією ж мовою, слухають ті ж пісні, дивляться однакові фільми. Я себе запитав, що я знаю про Україну, чи я реально з України, чи просто там випадково опинився. І після англійської й французької вивчив українську і перейшов на неї, а коли спілкуюсь з різними людьми, можу розповісти їм про Україну – коротко і емоційно. Тепер мені цікаво співати і французькою, і іспанською, і англійською, не так давно німецькою реп «замочив». Я їжджу по всьому світу, куштую кухні світу, слухаю музику світу, але у мене є український базис, з яким я все це можу порівнювати.



Нещодавно ви разом з Національним оркестром народних інструментів (НАОНІ) познайомили Україну з програмою «Щедрик». Як вам співалося з таким незвичним для рокера супроводом?
Це – не патетичний патріотизм, а зразки нашої музичної культури, знакові і для нас, і в контексті культури світової. Дивіться, «Щедрик», який співають на Різдво усюди. став відомий світові на початку ХХ століття завдяки гастролям українського хору. Колядка дуже сподобалась американцям і англійцям, і вони зробили свій текст. Версія, яка
виконувалася тоді, цікава, але час іде, і люди вже сприймають музику інакше. Моя адаптація сучасна, але
вона не конфліктує з оригіналом.Або взяти один із найвідоміших джазових стандартів Summertime Гершвіна. Ця пісня походить від української колискової «Ой, ходить сон». Це в щоденниках самого композитора написано. От про такі речі я розповідаю на своєму концерті і співаю оці пісні. Програма дуже змістовна, і, я вважаю, що наповнювати виступ таким змістом, – це важливо. Нещодавно я отримав пропози-цію взяти участь в американо- українському проекті зі святкування 100-річчя прем’єри «Щедрика» в США. Знов буду співати з оркестром. Це великий проект на цілий рік з виступами в різних містах. Відчуття на сцені з орекстом зовсім інші, ніж з «ВВ». З орке- стром ти працюєш з більш тонкими енергіями. Це цікаво і це мене внутрішньо збагачує. Я не можу постійно робити щось одне. Навіть в альбомах «ВВ» прагну різноманітності: то баян, то труба, то сопілка з’являються...

До речі, це той татів баян, який він вам подарував у дитинстві?
Так. Колись ми купили його в універмазі «Україна», і тато пожартував: «Будеш грати на баяні, ходитимемо по весіллях і зароблятимемо кошти». У музичній школі мені дуже пощастило з викладачем – молодий рокер, який ще й групу свою мав. То й грали ми не лише Чайковського і Рахманінова, а й AC/DC, ABBA, Smokie, Bony M. Я в ті часи серед сусідів і однолітків був просто мегастар. (Сміється).

У кліпі на пісню «Ай-яй-яй» ви б’єтеся за свою даму серця з сімкою бандитів. А у житті доводилося не лише словом, але й ділом виборювати правду чи відстоювати честь?
У дитинстві на півночі Росії я бився часто, там середовище було складне. В Україні люди набагато спокійніші й лагідніші, тут битися майже не доводилося. Хочу сказати, що я зараз навіть в словесні баталії не вступаю, тому що нікому ти нічого не доведеш. Просто створюєш своє оточення, свій проект, працюєш з людьми, з якими тобі цікаво і які тебе чують. Я лідер руху «Країна Мрій», але я не є там директором, тобто людиною, яка може побудувати ієрархію і структуру. Мені, навпаки, треба, щоб менеджер трохи структурував мій побут, бо я можу не взяти якісь там флешки, партитури, забути передзвонити. Я живу трішечки в творчому світі. (Сміється).

Як ставитеся до музичних вподобань своїх дітей і чи бачите в них майбутніх музикантів?
Я це підтримую. Даю дітям можливість себе проявити, але мотивація має бути їхня. Мої діти дуже люблять фортепіано. Їм ніхто це не нав’язує, вони самі підходять до інструмента. Навіть сперечаються, хто буде грати першим. Може, хтось із них стане піаністом. Устим ще з малих років почав співати, і з оркестрами він виступав, і з рок-бендами. Я бачу, що дитина хоче, і я давав йому можливість. Але, не знаю, чи варто йому зараз виступати. Це вже ми, дорослі люди, можемо багато працювати і концентрува- тися. А Устим сольний концерт зробив, а потім було видно, що йому це важко. Я хочу, щоб діти отримували від музики задоволення.

Ви засновник фестивалю «Країна Мрій», з 2016 року – ведучий програми «Країна Мрій» на радіо, а нещодавно презентували своє вино з такою ж назвою. Що це за вино і як так трапилося, що ви стали виноробом?
Я вважаю, що якісний алкоголь – також культурний проект. Не- можливо ж уявити, щоб два пани скуштували витонченого rosé з нотками шафрану і почали якось агресивно себе поводити. Захотілося створити класне вино.
Саме рожеве, тому що я фанат rosé. Воно ексклюзивне, гарно збалансоване і не так поширене в Україні. Ідея визрівала кілька років. Створити свій виноградник – це дуже довгий шлях, тим паче що дуже важко досягну ти якості. Треба було знайти партнера, який може цю якість забезпечити і буде готовий до експерименту. І я його знайшов на Закарпатті в особі компанії «Шато Чизай». Їм моя ідея дуже сподобалась, тому що вони якраз зробили реорганізацію виробництва і в них уже є європейські сорти винограду, які дуже гарно себе тут почувають. Мені дали в оренду найкращу ділянку, там схил правильний, південний. Для вина я вибрав Піно-Нуар – фран- цузький сорт, якому ідеально пасує наш клімат. Результат перевершив сподівання: ми беремо призи на виставках, людям подобається. Ще я роблю білий трамінер. Це італійський сорт, теж легкий, з фруктовим присмаком. Причому запах солодкий, а смак сухий і дуже елегантний. От такий цікавий контраст. А восени ми представимо червоне вино піно-нуар. І тоді у нас буде вся лінійка: біле, червоне, рожеве.

Словосполучення «країна мрій» стало знаковим у вашому житті. Розкажіть, про що ви зараз мрієте?
Ідей багато. Знаєте, в архітектурі бароко є такий термін – «парящая точка». Це коли усі лінії мусять зійтися в одній точці, яка знаходиться за межами споруди. От і я хочу усі свої проекти звести до одного. Форму я ще шукаю. Фе- стиваль – це добре, але хочеться об’єднати людей навколо цілої мистецької і культурної ідеї. Може, це буде якась електронна мережа, що рухатиме нас вперед і стане нам усім у нагоді. Мережа «Країна Мрій».
Поделись с подружками :