Бути сильною!

Поделись с подружками :

Вибір героїні для теми номера «Сильна жінка» не був випадковий – цього разу головний редактор журналу «Натали» Ірина Трухачова зустрілася саме з такою – українською телеведучою, зіркою каналу «1+1», куратором проекту «Переможці», присвяченому ветеранам АТО, котрі втратили кінцівки, Соломією Вітвіцькою. Про що говорили дві гарні сильні жінки – читайте у цьому інтерв’ю.


Соломіє, на вигляд ти така красива, ніжна, романтична, але створюєш такі потужні проекти, що навіть чоловікам не під силу. Тебе всі знають і, впевнена, всі люблять. В кадрі і за кадром ти одна й та сама?
Кадр додає віку, офіційності. Ска-жу більше, ТСН на «1+1» – це най-давніші новини, і коли з року в рік ти розповідаєш про все, що відбу-лося в країні і світі, і це не завжди добрі події, звичайно, це відбивається на тобі. Уже п’ять років знайомимо глядачів з подіями на сході України, вони трагічні, важкі. Війна змінила всіх... Поза ефіром, поза роботою хочеться якоїсь легкості, бути собою, налаштуватися на позитив. Я по-перше жінка, у мене є чоловік, сім’я, є мама, брат і ще величезна родина. Я вважаю, що сім’я – найважливіше в житті кожної людини. І хоча робота в мене така, що важко розмежувати особисте й офіційне, все ж я хочу навчитися розділяти.

Для тебе сила жінки, справжньої жінки в чому?

Вчора тільки розмовляли про це з чоловіком. (Посміхається). Бути сильною – це іноді в житті заважає. Я розумію, що робота накладає відбиток на моє життя, і мені буває важко розслабитися вдома, можу командувати, бути дещо категоричною. Тому хочеться виходити з роботи і всі думки залишати там, ставати просто дружиною, подругою, донькою, сестрою... Як на мене, ідеальна жінка – домашня, мудра, щоб уміла підтримати і ненав’язливо висловити свою точку зору. Жіночі й чоловічі ролі нині так переплелися, але треба знаходити якусь золоту середину. Бо часом таки хочеться, щоб і руку подали, і двері відчинили, увагу приділили. А коли ми всі такі неза-лежні, то чоловікам може здатися, що самі все можемо і не потребуємо підтримки.


Я думаю, що твоєму чоловікові непросто, бо поруч з ним сильна, самодостатня, успішна жінка. Він відчуває твою силу, але й сам – сильна особистість. Як він прилаштовується до тебе?

Справді, Влад – сильний чоловік, він знає, чого хоче, вміє це пояснити. Я, до речі, захоплююся цим умінням чоловіків. Він може мене іноді зупинити, коли я в розпачі, розкласти все по поличках, коли я заганяю себе своїми думками у глухий кут і нафантазую те, чого немає. Це жіноча риса – ми любимо гіперболізувати проблеми. А коли чоловік тебе вислухає, обійме за плечі і скаже: «Соломіє, ну що ти там напридумувала, все не так погано», це заспокоює, додає сил і наснаги для того, щоб концентруватися на важливіших речах.

А були конфлікти з приводу того, хто в сім’ї голова, хто має керувати?

Ми обоє вважаємо, що ми другі скрипки. (Посміхається).


Я не можу в це повірити, бо знаю, який активний, вольовий і гаря-чий парубок Влад. Напевно, він тобі казав: «Соломіє, я все-таки чоловік, слухайся мене»?

Казав. І я слухаюсь. (Посміхаєть-ся). Взагалі, я завжди слухаюсь, я розумію, що він чоловік. Я чемна. (Сміється).


Мені здається, що твій випа- док – це яскравий приклад того, як зміни у суспільстві і ситуація в країні впливають на людину. Я знаю про твої поїздки у прифронтову зону. Пам’ятаю, коли почалася війна, як усім було складно, як люди боялися, а ти не боялася. Пригадай, як починалися твої поїздки?

Це моя особиста історія, бо у мене брат Северин військовий, він служив у Севастополі. Коли отримуєш звістки, як вони чергують, що у них немає зброї, стає страшно, що ти не там. У мене закінчився ефір о 17.15, а о 17.44 потяг до Севастополя, і я пам’ятаю, як я мчала. Я пам’ятаю людей у папахах, що зустрічали потяг там, мені передавали лис-тівки, які я розкладала у поштові скриньки в будинку, де орендувала житло. І страшенно боялася, при-слухалася до будь-якого шурхоту. Напруження відчувалося просто в повітрі. Біля пам’ятника Шевченка зібралися патріоти, мене запросили до слова, і це була найскладніша промова у моєму житті. Коли вже військова частина брата вийшла на материкову частину, його одразу направили в АТО, і моя перша поїздка, звісно, теж була до нього. Краматорськ, запасний аеро-дром, мені хотілося відвезти туди допомогу. Бійці тоді ще не звикли до волонтерської підтримки, їм не вистачало багато необхідних речей, у них навіть великого казана не було, готували у своїх маленьких посудинах. Я привезла казан, а брат каже: «Ми тобі гроші повернемо з зарплати». Вони були не готові до допомоги...


А як почалися концерти?

Я відчувала, що потрібно підтримати бойовий дух, і, звісно ж, музика – це найкращі ліки! Тож у першу поїздку з волонтерами «Народного тилу» я запросила гурт Ot Vinta та Брію Блессінг, учасницю «Голосу країни». З того часу з Брією ми гарні подруги, їду до неї на весілля в грудні. Тоді вийшло організувати два виступи – один безпосередньо у штабі АТО в Краматорську. А другий у Сватово для 14-ї бригади, яка щойно відступила з Дмитрівки. Тож дякували, казали, що навіть гадки не мали, що хтось приїде їх підтримати після відступу. Ми потім ще часто їздили з різними артистами на передову, з хлопцями подружилися, спілкуємось досі. Ще й стали кумами – охрестили донечку ветерана Дмитра Фурсенка.

Коли спостерігаєш за твоїми про-ектами, здається, що все у тебе складається так легко, без зусиль. Той же проект «Переможці», який прогримів у різних країнах. Чи це тільки враження, що так легко?

Коли ти рухаєшся за потоком, все складається чарівним чином. Коли починаєш сумніватися, тоді виника-ють складнощі. Ніхто не сподівався, що проект «Переможці» вибухне так потужно.



В чому полягала ідея «Переможців»?
Коли в черговий раз прийшла до шпиталю, привезла, здається, блю-тузи, познайомилася з Юрком Весельським, хлопцем, який потім став героєм обкладинки «Viva! Пе-реможці». Я навіть не помітила, що він на протезі: побачила гарного, мо-лодого, усміхненого хлопця. Волон-терка Аня каже: «Дай йому теж блю-туз», бо я не зрозуміла, що він повер-нувся з фронту і під джинсами має протез, а сюди прийшов провідати хлопців. Мені захотілося сфотогра-фувати його. Я подумала, що усміш-ка Весельського може побудувати місточок між суспільством і людьми з інвалідністю, зокрема з ветеранами АТО, які втратили кінцівки. Я прийшла з цією ідеєю до директо-ра департаменту новин Сергія Попова, потім подзвонила Іванні Слабошпицькій. Ми приїхали до Олександра Мордерера і Тані Руб-льової, розповіли про ідею, і вони підтримали, на волонтерських заса-дах. Абсолютно все робили на тако-му натхненні, жазі щось змінити у своїй країні... У мене передусім було бажання змінити ставлення до лю-дей з інвалідністю. Коли я ще була студенткою і проходила практику на одному телеканалі, я розмірковувала над тим, яка це глобальна тема – непристосованість українських міст для маломобільних груп населення. Але життя непередбачуване, і зараз мене затягло у цю боротьбу: я стала амбасадором групи активної реабілітації. Ми намагаємося винести цю проблему на перші шпальти. Ось і «Переможці» прогриміли не лише по всій Україні, а й за кордоном. Цьогоріч ми презентували проект у Чехії й Південно-Африканській Республіці. У нас є можливість говори-ти за кордоном не тільки про людей з фізичними вадами, а й про ситуа-цію в Україні. Учасники проекту, пе-реможці – це люди, які побували на війні і можуть пояснити, що в країні відбувається.


Слухаю тебе і розумію: якби ти пішла у велику політику, я без вагань підтримала б тебе. А твоя місія – турбуватися про своїх близьких, свою сім’ю чи змінювати ситуацію в державі?

Оскільки я ще й публічна людина, то, вважаю, що публічність – це велика відповідальність. Баналь-
но, коли «славу» використовують тільки для заробляння грошей. Хочеться змінювати світ. І найкраще це виходить у людей популярних. Ми влаштовували концерти, я запрошувала своїх друзів-артистів, організовували пробіги, різні акції. Справді, у публічних людей більше шансів достукатися до більшості. Так склалося, що я вже не лише жінка, а й відчуваю свою соціальну відповідальність і змушена її нести. І це задоволення. Жінка багатогранна і сильна, але вдома, з чоловіком, часом таки можна бути слабкою, ніжною. За останні 10 років я стала більш виваженою, мудрішою. Намагаюся реагувати не так емоційно, не тільки дверима гримати (жартую), а й вирішувати вербально. Я помітила: якщо я поконфліктую з кимось, у мене на душі такий тягар... Чи то провина, чи то переживання, сумніви, може, людина не винна, а я на неї нагримала. Для того щоб спати спокійно, потрібно жити в гармонії.

Я не знаю, який проект ти не змогла б реалізувати. У попередніх номерах ми писали про твій фіткемп...

Ідея такого фіткемпу народилася, коли шахраї намагалися обдурити людей, поширюючи інтерв’ю, в якому нібито Алла Мазур запитує, як я схудла за тиждень. Мені писали багато людей, телефонували друзі, які купили ці препарати. Ми спробували боротися юридично, але шахраї дуже швидко змінювали назви, адреси. І ми з моїм тренером Людою Міняйло організували фіткемп, де показували наші щоденні тренування, харчування, щоб не було думки, що випив таблетку і схуднув. Уже другий рік поспіль влаштовуємо фіткемп у Карпатах. Ось збираємося у «Монастік-СПА» наприкінці жовтня, і я вже з нетерпінням чекаю на цю подію.

Соломіє, за такий короткий термін ти стільки всього встигла! Цікаво, що ти замислила на найближчий час? Є щось таке, про що ще нікому невідомо?

Про це навіть я ще не знаю. (Посмі-хається). Маю деякі плани, та вони ще не сформувалися. Як каже мій чоловік, треба спочатку зробити, а потім ділитися. І річ не в тім, що ми забобонні. Бачиш, прислухаюся до чоловіка. (Сміється). У листо-паді у нас шоста річниця весілля. І буквально сьогодні моя подруга запитала, чи не хочемо ще одне весілля влаштувати. А один друг запропонував круїз по Карибських островах. І я така, ой, які розкішні пропозиції, ми подумаємо!













































Поделись с подружками :