Жага до життя. ШЛЯХ ТВОРЦЯ

Поделись с подружками :

СПЕЦПРОЄКТ

ЙОГО ЖИТТЯ – ІСТОРІЯ ТВОРЧОЇ ОДЕРЖИМОСТІ ТА ГЛИБОКОГО СМУТКУ. ВІН ХУДОЖНИК ПЛАНЕТАРНОГО МАСШТАБУ, ВКЛЮЧЕНИЙ ДО СПИСКУ «100 ГЕНІЇВ СУЧАСНОСТІ» ПОРЯД З ДАЛАЙ-ЛАМОЮ, СТІВЕНОМ СПІЛБЕРГОМ І БІЛЛОМ ГЕЙТСОМ. У НЬОГО 5 000 КАРТИН І НІКОЛИ НЕ БУЛО СІМ’Ї. ВІН ЖИВ МАЙЖЕ НА ВСІХ КОНТИНЕНТАХ, А ПОВЕРНУВСЯ В УКРАЇНУ.

ЛЮДМИЛА БАГАНОВА - Журналіст.

У чому щастя для Івана Марчука – всесвітньо відомого митця, визнаного генія сучасності, самотнього мандрівника і мрійника? Живопис, жінки... чи Батьківщина?

Муки та радощі

Якось у його майстерню, що знаходиться в мансарді старовинної будівлі на вулиці Пушкінській у Києві, залетіла синичка. Він зловив її та вийшов на вулицю. Синичка спокійно дрімала в кишені. Побачивши милу «панянку», Марчук звернувся: «Сонечко, хочете на секунду стати щасливою?» Але дівчина розсердилася: «У чому справа?» А далі дослівно: «Та ви не бійтеся, – я вийняв пташку і поклав в її долоні. І тут почув жіночий вереск. – Ну ось, я так хотів, щоб ви були щасливою, а ви навіть не встигли побачити, що у вас було...» Пташка-щастя спурхнула.

Він і сам нерідко проходив повз... «Мистецтво поглинуло мене повністю». Творчою одержимістю він нагадує славнозвісного Міке-ланджело Буонаротті: після розпису Сікстинської капели той зняв черевики... разом зі шкірою. Пригадуєте скульптуру Дем’єна Герста «Святий Варфоломій, витончений біль», яка якнайкраще відображає суть справжнього творця і проповідника? Художник добровільно здирає з себе шкіру, намагаючись оголити Сенс. Це доля, екстаз і, можливо, прокляття... – за його власним визнанням.

«Древо» творчості

Марчук написав 5000 картин, 13 виключно різних стилів. Головним залишається пльонтанізм – складне слово, а суть проста і красива: одного разу він здивовано подивився на мереживо голих осінніх гілок, і ця метафора його заворо-жила. Творчість художника нагадує сакральне Древо життя, яке плодить понад 60 років. Стовбур – «Голос моєї душі», гілки – «Портрет», «Кольорові прелюдії», «Натюр-морт», «Цвітіння», «Шевченкіана», «Пейзаж», «Нові експресії», «Біла планета 1», «Біла планета 2», «Виходять мрії з берегів», «Погляд у безмежність»...

І найсвіжіший «паросточок» – тринадцятий, ще не названий. Іван Степанович – справжній жартівник. Завжди заздрив поетам: стрибнув у маршрутку, взяв папірець і пеленгуй свою примхливу Музу (ніколи не знаєш, коли вона завітає в гості). Коротаючи час у поїзді «Тернопіль – Київ», він почав малювати на горезвісному клаптику паперу, наосліп... Можливо, народжується новий цикл.

Одна з найкрасивіших гілок – пейзажі. У дитинстві, по бідності, Іванко розтирав квіти і соком малював картини, як Катерина Білокур. Особливий «знак» пей-зажних полотен – місячне світло. Чи не тому, що сонце сліпить очі? Таємничий меланхолійний місяць, супутник наших сновидінь, відкри-ває внутрішній зір, дарує сакральне одкровення: хто ми? звідки прий-шли? і куди йдемо? Чи не тому ми боїмося дивитися на місяць, що уникаємо бентежити душу?

Сільська «хатка» у творчості Марчука – не просто стара, покинута оселя. У місячному сяйві вона стає сумним символом згаслого вогнища, де раніше було тепло, затишно і радісно, де народжувалося нове життя і жила любов...
Це символ забутого роду, втраченої людяності. І серце щемить від туги. Немає нічого поганого в тому, що люди переїжджають у міста. Шкода, що в міській штовханині головне – пробитися в натовпі, досягти матеріальних висот як відбитку успіху. У підсумку – «жити, щоб їсти».

Людина на полотнах художника – не «вінець творіння», а мала, тлінна частинка, народжена матір’ю Природою в нескінченності часу і простору, це «тіні забутих предків», за словами Михайла Коцюбинського, – в мелодії скрипаля, завиванні вітру, шелесті листя. Є й інші коди: квіти – молодість, любов; кінь – у стародавніх слов’ян символ смерті й воскресіння, подібно висхідному і призахідному сонцю; полум’я свічки – символ надій; яйце – таємниця народження; риба – символ Христа; яблуко – не біблійний плід спокуси, а налите соками любові саме життя.

Приречена любов

Щоранку художник іде в стару Ботаніку біля університету годувати знайомих ворон. Спокутує дитячу провину: у рідній Москалівці, як багато сільських хлопчаків, він лазив по деревах і розоряв пташині гнізда. Тепер соромно. З воронами взагалі містичний зв’язок: ворони в дитинстві, ворони на картинах, ворони підносять йому незвичайний урок любові... Розповідає, що в Ботанічному саду до нього підлітає птах, робить тричі «К-а-а-а-р!», кличучи подругу, і, поки кохана не вгамує голод, стоїть на сторожі, не доторкаючись до зерен. Ось така любов!

А у нього? Не склалося... І на пи-тання приятеля: «Як, ти не можеш знайти собі дружину?» відповідає: «Я можу знайти гарне яблуко в саду або химерну гілочку. А жінку не шукають, вона З’ЯВЛЯЄТЬСЯ! І якщо не з’явилася, значить, я не заслужив такого щастя... На україн-ську жінку я молюся. Українка віддасть тобі душу, буквально всю себе покладе на вівтар любові. На таке жоден чоловік не здатен». Він гірко самотній і досі мріє про ко-хання. Як важливо бути своєчасно мудрим і все встигнути!

...Це сталося понад сорок років тому... Він був закоханий. Її звали Світланою. Вона малювала, ліпила, захоплювалася філософією, писала вірші. О шостій ранку, виходячи з квартири, художник знаходив у дверях свіжий букет духмяних квітів... Але Батьківщина-мати тоді жорстоко шмагала своїх дітей, і нелюбий син вирішив виїхати. Шляхи розійшлися. Що послужило головною причиною? Понад 15 років «мистецтвознавці» в цивільному не випускали його з-під пильного контролю тільки тому, що був не таким, як усі, малював незрозуміло що і говорив українською. Він задихався від цієї «любові» і страждав, помічаючи, як люди, давно і добре знайомі, перехо-дять на інший бік дороги.

Але були й ті, хто не доносив, не зраджував і навіть намагався допомогти. Іноді рятував жарт. Викликаний до Комітету державної безпеки мистецтвознавець Дмитро Горбачов – неповторний оповідач, інтелектуал і смілива душа – на питання «Чому на картинах художника такі сумні персонажі? Може, через невдоволення радянською владою?» відповів, що «це персонажі української казки, і вони не зобов’язані радіти...»

Добре там, де нас немає. Еміграція

Дванадцять років еміграції! Австралія, Канада, США... А в серці – Україна. У величезному, що сяє вогнями, Нью-Йорку, де б’ється пульс всієї планети й легко спалахують «зірки», Іван Марчук не шукав комерційного успіху і, як і раніше, малював засніжені «хат-ки» й чарівні українські ночі. Кращі картини передавав до Києва. «Все своє ношу з собою. Україна у мене в душі, в голові, я буквально ношу її на своїх плечах».

Коли 11 вересня 2001 року впали вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру і світ здригнувся від трагедії, художник жив на Мангеттені й опинився в епіцентрі подій. Він згадує, що спочатку виник тваринний страх, а потім... божевільна жага до життя! А в 1972-му йому хотілося викинутися з вікна п’ятого поверху на допиті в КДБ УРСР. На шостий день після теракту вдалося купити зворотний квиток. Коли літак приземлився у Цюриху, він, як герої знаменитого радянського фільму «Екіпаж», був готовий цілу-вати землю: «Господи, вже Європа! Слава Богу! Звідси навіть пішки до Києва дійду».

Гордий «сокіл»

Який Марчук як людина? Важке питання. У Івана Степановича явно непростий характер. Він – головний герой своїх картин. «Якщо бачу гору – я мушу її взяти, вона мені заважає. Моя стихія – небеса, я мушу бути на вершині. Я – гордий сокіл. У мене його немає на карти-нах тому, що я замінив його собою. Я сам є сокіл». А їсть, як горобчик, і витрачає на себе сущі копійки.

Свій перший костюм придбав у 66 років (для церемонії вручення звання народного художника України) і, як і раніше, обожнює стару кофту з діркою на рукаві – у ній зазвичай працює («добре, що через голову надягати не треба»). Єдина забава – розкішні козацькі вуса, які не голив 50 років, заради них ніколи не курив – щоб не пожовтіли. Старість приходить до нього разом з мудрістю, але гумор своєрідний: «Якби потрапив до в’язниці, то написав би картин ще більше...»

Кажуть, Марчук завищує ціни, і це багатьом не подобається. У червні 2021 року картина «Золота ніч» пішла з молотка аукціону «Золотое сечение» майже за 97 000 $. Так, він знає собі ціну, самолюбний і не проти слави, але зробив себе сам і шлях його – через терни до зірок: звик працювати й відповідати за кожен свій штрих, за кожен свій крок, за кожне слово.

Він буває дуже зворушливим. Запропонував подивитися в мікроскоп. Ну, бачила я інфузорію- туфельку у п’ятому класі, і що? Виявилося, звичайний пісок – дивовижний розсип «алмазів». Художник знав і показав мені це «звичайне диво». Спілкуватися

з ним – величезне задоволення. Насолоджуватись його талантом – неоціненний дар.

З надією у серці

Він збирається жити 150 років з надією побачити кращі часи. Слухає пісні УПА та «Мелодію» Мирослава Скорика. Спасибі, Іване Степановичу, за любов до України! Адже сильний народ український – талановитий і живучий! А коли вже зовсім погано – натушкуємо голубців, покличемо сусідів, вип’ємо чарку і заспіваємо: «Несе Галя воду, коромисло гнеться, за нею Іванко, як барвінок, в’ється...»

Ми віримо в кращі часи! Ми обов’язково будемо пишатися своєю країною! Слава синам, творцям і героям!





















































Поделись с подружками :